Народні пісні западають в серце поступово, дуже легко, непомітно, але там роблять велику роботу, залишаючи міцний фундамент для духовного життя. Після того як я почала вчитись співати народних пісень від людей, які в них щиро вірять, пісня стала справді частиною мого життя. Я часто помічаю, що співаю, коли готую, чи коли йду кудись. Це ознака, що у мене все добре. У народному співі я часто проживаю щось своє глибоке. Пригадую, у перший день вторгнення росії у 2022 році, я йшла по вулиці і наспівувала козацьку пісню, і це мене підбадьорювало.

Так чому ж ці пісні такі глибокі і живуть так довго, не зважаючи на те, що не збирають мільйони прослуховувань на стрімінгових платформах? Відповідь захована у соціальному контексті цих пісень. Більшість українських пісень неможливо виконати самостійно, і щоб вони зазвучали, потрібна група. Часто такий спів називають поліфонічним (коли кожна з партій доволі цікава та індивідуальна), але у нас в Україні також є і монодійна традиція (одноголосся).

„Aле війна стала приводом розвитку інтересу до традиційної музики.“

Я вивчаю традиційні пісні на спеціальних тренінгах та під час подорожей до сіл, де ще є носії традиції. Я б описала свій досвід у такому співі як взаємодія з групою, або навіть більше – групова сила. Це коли виконати пісню одному неможливо, ти можеш почути її нюанси та красу лише під час групового співу. Тут виринає так багато факторів, які є важливими і вирішальними і працюють на рівні дуже глибокої уваги, уяви і віри. Ти одночасно і ведеш і ведучий, співаєш і слухаєш, захоплюєш і захоплюєшся, купаєшся в звуці і поливаєш звуковими хвилями колег, тримаєш свою лінію і тримаєшся за інших. Поліфонія це багатофункційність, яка вчить нас дуже багатьох психічних процесів одночасно. А ще це емоційний досвід і дуже часто емоційне розвантаження.

Неочікувано, але війна стала приводом розвитку інтересу до традиційної музики. Я думаю це тому, що ми шукаємо свою ідентичність – маючи стільки тисяч українських пісень зі всіх регіонів України ми маємо всі підстави говорити – ми незалежна нація. Загалом кількість українських народних пісень оцінюється у понад 350 тисяч, а близько 11 тисяч з них є офіційно захищені як спадщина Юнеско. Ці пісні можна поділити на багато жанрів, до прикладу – дорослі та дитячі, обрядові та необрядові, ті, які прив’язані до регілійних свят і ті, в яких співається про сезонні роботи (як от жати пшеницю чи збирати ягоди і фрукти). Тут теж і колядки, щедрівки, веснянки, весільні, похоронні, а окремим жанром, який часом мені здається найбільшим, можна вважати любовні ліричні пісні.

Ось до прикладу старовинна пісня “Ізпрежди віка”, яка розповідає про створення світу, і цілком може мати дохристиянське походження, оскільки релігійний персонаж, святий Петро, з’являється у ній пізніше. В пісні співається історія про те, що як колись не було неба і землі, а було тільки синє море, на якому горіли вогні і в яких сиділи святі, які порадились, що треба послати Петра на дно щоб він взяв піску, посіяв по світу і щоб вродились квіти і зорі. Це чудова історія, яка гарно передає наскільки космічними і романтичними були колись уявлення українців про початки світу. Ця пісня походить з Київської області.

Якщо ми поглянемо на карту України під фокусом етнографічного поділу, то побачимо, що у нас є дуже багато регіонів, і звісно, є багато варіантів поділу, оскільки різні науковці мають різні теорії. Хтось ділить географічно, хтось опирається на мовні діалекти. Але що тут найважливіше – у всіх цих регіонах розмовляли і співали українською мовою. Є безліч українських пісень з Донеччини, Луганщини, які зараз під окупацією, Підляшшя (зараз належить до Польщі) та Кубані (зараз у складі росії). Тому якщо в котромусь регіоні України є багато російськомовних українців, це не є ознакою, що цей регіон належить до росії, але вказує на те, що там проводилась жорстокіша колонізаційна політика і русифікація. Українцям забороняли говорити українською мовою, а українська культура знищувалась на фізичному рівні: палились книжки, вбивали носіїв і всіляко цю культуру забороняли. Тому на сьогодні спів є таким важливи і доказом і засобом відродження культури.

До речі, в Україні зараз багато молоді цікавиться традиційним співом і це дає великі надії на те, що наша культура буде жити. Я дуже сподіваюсь, що нам вийде втриматись, і що ми збережемо свою країну з допомогою світу. У найскладніші моменти народна пісня стає захистом, підбадьорює, дає простір надії, або приймає в обійми щоб поплакати. Я дуже хочу і вірю, що українську пісню чекає велике майбутнє, що її ще будуть слухати і досліджувати там, де її ніколи не чули. Що буде ще багато таких колядок, як Carol of the bells, яка були натхненна давньою українською щедрівкою і розписана в аранжування дослідником української традиційної музики Миколою Леонтовичем.

Я буду дуже рада, якщо одного дня ви відкриєте youtube і пошукаєте ці гурти, які працюють з традиційною музикою та її сучасними аранжуваннями в Україні: Божичі, ГрайБери, Kapela Serhija Okhrimchuka, ЩукаРиба, Юрій Йосифович, Хорея Козацька, Юрій Фединський, Курбаси, Мар’яна Садовська, Uliana Horbachevska, Natalia Polovynka, Валя Левченко, ДахаБраха, Lemko Bluegrass Band, Troye Zillia, Yagody, Zitkani, Іванка Червінська, Onuka, Ґоу_Ей, G. G., Гордій Старух, Casa Ukraina, Mavka, Fiïnka, Козак систем, Гайдамаки, Joryj Kłoc, Мотанка, TaRuta, Balaklava Blues, the doox та багато інших.

А якщо вам захочеться послухати, поспівати чи вивчити нових українських пісень, обов’язково напишіть мені на електронну скриньку banduragirl@gmail.com.